Часто Христос приходить у життя людини тоді, коли його аж ніяк не очікують. А все тому, що Бог полюбляє робити нам приємні сюрпризи, залишаючись при цьому таємничим інкогніто. Саме так сталося тоді, коли Ісус прийшов до важконедужого чоловіка при Овечій купелі Витезда, що був протягом 38 років паралізований.
Але про все по черзі. Згідно свідчення равина Марка Абрамовича, біля брами був ринок з продажу жертовних тварин: тож так і називався «Овечий ринок». Народ тут справді юрбився, але він чекав не зцілення у водах басейну, а черги до левитів, які відмивали від бруду майбутні жертви, бо занечищену тварину не можна було вести в храм.
Люди в купіль у тому місці здебільшого не занурювалися, бо це було місцем нечистим! Можна лишень уявити, яка була в ньому вода! Цей басейн, ймовірно, ніколи не був купальнею.
Купальня ж знаходилась з іншого боку: про це згадано в Біблії. У Другій книзі Царів написано: «Він (цар Єзекія) зробив ставок і водовід і провів воду в місто». Вода в тунелі протяжністю 533 метри постійно ніби пульсувала — то прибувала, то спадала. В потрібний для містян час вона піднімалася, полегшуючи нужденним доступ до води. Люди часто вірили, що це ангел Господній піднімає воду. Це виглядає доволі звично з огляду на магічну побожність людей у всі часи. Нерідко об’єктом віри, на жаль, стає щось нереалістичне або цілком кумедне.
Саме на цьому фоні особливо прочитується поява Ісуса, який повстає як антитеза фальшивих людських уявлень про чудо. А ще зустріч біля Витезди позначена непублічністю. Христос, на відміну від інших зцілень, чинить чудо дуже приватно. Як акт милосердя потребуючому. Паралітик «не має нікого (людини)». Тобто Христос приходить до купелі як явлення справжньої Людини. Новий духовний архетип поведінки, — співстраждання і людяності. Невиліковно хворий цілком не розпізнає у незнайомцю Ісуса з Назарету. Але набагато важливіше, що він відчуває присутність Людини, яка не потребує зрушення водної стихії, а чинить це жестом особливої любові і владності.
Теж характерною є постава хворого. Зауважмо, він там залишається біля купелі ніби всупереч логіці: він не має людини, але все одно чогось/когось очікує. Це доволі звично для людського досвіду віри: таємниця стосунку з Богом розкривається за межею раціонального. Та все ж на горизонті нашої свідомості у нас жевріє прихована віра в чудо. Навіть тоді, коли розум вперто висуває переконливі аргументи «contra».
У канві тексту Христос ніби протиставляється водній стихії. Очікування невиліковно недужого стає жестом неусвідомленої віри. Насправді, наші життєві очікування є складним подвигом. Не кожен спроможний по-справжньому чекати і дочекатися. Помиляються ті, що трактують чекання, як пасивний процес. Це не зовсім так. Очікування обов’язково має свою духовну кульмінацію і звершення. На будь-яке свідоме очікування відгукується Бог.
Не складно зауважити важливу особливість, що біля Овечої купелі не потребуючий чоловік шукає зустрічі з Христом аби одужати. Цього разу сам Ісус знаходить нужденного. У цьому важлива істина стосунку Бога з людиною: ми часто звикли перенаголошувати наші вольові потуги. Є категорія людей, які бажають пробиратися у Боже царство з міцно затисненими кулаками. Інколи Господь запрошує розімкнути їх і просто довіритися.
З цього приводу пригадується відома історія про чоловіка, який одного разу зірвався з височенної кручі і у польоті почав просити Бога, щоби той його спас. Бог сказав «без проблем». Тоді бідолаха у польоті враз зачепився рукою за гілляку, але, о лихо, на ній вмостилася отруйна змія, яка ось-ось була готова смертельно вжалити чоловіка. Відчайдуха знову заволав до Бога: то ти так мене спас? Бог відповів «розімкни руки», але той зі страхом заперечив, що розіб’ється у пропасті. Все ж пропозиція Бога була спасительною: чоловік просто не врахував одну важливу деталь — до низу залишилося всього лише чотири метри. У Божій дійсності часто варто просто довіритись і розімкнути кулаки, все решту — за Богом. Окрім нас у цьому світі діє Бог і якщо ми не норовимо займати його місце, Він обов’язково почне діяти у нашому житті.
З точки зору літургійного розташування цього тексту у третю неділю після Пасхи, особливий акцент поставлено на зціленні паралітика, як своєрідній іконі воскреслої дійсності. Ісус — воскресіння і життя, не тільки сам воскресає з мертвих. Для нас значно важливіше, що зустріч з Христом обов’язково відкриває скарб нового воскреслого життя. Сам профіль чоловіка, що повстає перед юдеями зі своїм лежаком у руках, містить у собі цю життєствердну істину: він починає розповідати їм про надзвичайну Людину, про таємничо зниклого незнайомця, який подарував йому нове життя. Він цілком не боїться свідчити про правду і порушувати суботній день.
Євангеліє від Йоана усіяне численними конфліктами Христа з юдеями. Мимоволі напрошується питання про те, чому Христос увесь час ніби навмисне з’являється у епіцентрі конфліктів. Чи не варто було йому поводитись більш коректно? Моя відповідь така: у Христа не було жодного конфлікту з вчителями закону, скоріше у останніх був конфлікт з вірою.
Такий підхід проливає світло на саму природу духовного конфлікту, як важливого явища. У більшості з нас конфлікти виникають внаслідок власного нерозуму, розчиненого на егоїзмі. Та існує зовсім інший тип конфлікту, коли зустрічаються особи з протилежними духовними і ціннісними полюсами. У такому випадку слід очікувати вибуху: фінальний конфлікт у останній тиждень життя Христа, коли безумний маховик зла буде розігнано до максимуму.
Зрештою, це станеться трохи пізніше. А тим часом зцілений чоловік через деякий час все ж зустрінеться ще раз з Ісусом пізніше у храмі. Чому так? Можливо він дуже швидко почав забувати про вражаючу дію Бога у своєму житті? А можливо все з точністю до навпаки. Те, що розпочалося біля водоймища згаслих надій, закінчиться у храмі нового життя, де люди не завжди здатні до вдячності. Саме там Ісус відкриє важливий залаштунок терпінь зціленого чоловіка: «Ось ти одужав, тож не гріши більше, щоб не трапилося тобі щось гірше».
Отець Лука Михайлович
